"МИ ВСІ ЖИВЕМО, ЯК У КУРНИКУ", - ВІКТОР БРОНЮК ПРО УКРАЇНЦІВ, БЛАГОДІЙНІСТЬ І ДЗЕН
7 грудня 2017

Лідер гурту "ТІК" розповів діловому інтернет-виданню Волині "Конкурентпро свою волонтерську діяльність, художні здібності, способи медитації, ставлення до змін у країні тощо.

– Ви є почесним громадянином Вінниці, зізнавайтеся, які маєте привілеї? Вам безкоштовно дають цукерки?

– Я був 33-м почесним, зараз 34-й вже є. Почнемо з того, що ставлюся до цього так собі. І, чесно кажучи, в мене питають, чому я до цього часу не подаю документи на звання заслуженого чи ще щось. Мені здається, що це трошки пережитки "совєтщини". Я, окрім того, що займаюсь музикою, займаюсь громадською діяльністю, а саме очолюю благодійний фонд "Подільська громада" в Вінниці. Це така потужна організація, яка вже багато років входить в десятку найкращих фондів громад України. Ми взагалі найкращий фонд. Багато робимо цікавих соціальних проектів і фактично якась, напевно, діяльність впала в око комісії (сміється, – ред.). Мене підтримала громадська організація і висунули.

Які привілеї? Там є, до речі. Це дуже серйозна річ, телефон – 25 %, по-моєму, платити за міський чи безкоштовно, я не вникав. В громадському транспорті є якась знижка. Є знижка на комунальні деякі платежі. Якщо чесно, то ми ними не користуємось. І ще, по-моєму, є місце на кладовищі безкоштовне (сміється, – ред.).

– Ви займаєтеся волонтерською діяльністю. Як давно їздите підтримувати наших бійців на Схід? Та чи правда, що волонтерство "затягує" і благодійно робити добрі справи хочеться знову і знову?

– Мені не подобається слово "волонтерство". В нас на сьогодні, як би це не було сумно, є багато і негативних відображень цього слова. І насправді, якими б не були благі наміри слова, місії волонтерської, то все одно знайдуться ті, які можуть перевести це по-іншому.

Коли почалася війна в країні, я як громадянин, як чоловік, задумувся над тим, що я можу зробити, щоб якось в тій ситуації допомогти боротися з ворогом. На базі піар-служби гурту "ТІК" був свого часу заснований "Крим SOS" – одна з перших організацій, яка почала займатися проблемами переселенців після анексії. Таміла Ташева, Іра Даценко, далі Алім Алієв – це все було на базі нашої прес-служби, дівчата перейшли, тому що було дуже багато роботи, і вони вимушені займатися тією роботою, пов'язаною з анексією Криму.

 

Безумовно, що коли прийшла війна вже на Схід України, з'явилися перші переселенці, з'явилися перші мобілізовані. Не все так було насправді гладко, і ніхто до цього не був готовий, ніхто не чекав. Коли в тебе починають друзі йти (хто воювати чи хтось за мобілізацією), ти розумієш, що все набагато ближче, ніж собі здавалося. Тим більше, коли з'явилися перші втрати, з'явилася інформація про перших вбитих, про перші втрачені людські життя, безумовно, що розумієш, що це все серйозно і це все, на жаль, реальність. Ми мусимо щось робити для того, щоб цих жертв було менше і щоби зупинити ворога. І так потихеньку я почав займатися волонтерською діяльністю.

Ми просто почали допомагати тим, хто цього потребував. Допомога була різна. Треба були автомобілі на фронт – ми везли автомобілі, треба було возити спецзасоби – то возили якісь спецзасоби. Знаходили ресурс, організовувалися. Треба були медикаменти – шукали медикаменти, якісь привозили з-за кордону.

Якщо порівнювати ту армію в 2014-му і зараз, дійсно, відбулися великі зміни в плані забезпечення, в плані оснащення і в плані взагалі навіть морально-бойового духу. Сьогодні можна сказати, що армія, можливо, не на 100 % забезпечена, але принаймні всім необхідним. Мається на увазі одяг, харчування. Все залежить від того, наскільки на місці того чи іншого підрозділу відповідальні люди. На складах сьогодні багато чого є. Це і взуття, і одяг, і спецзасоби. Це все залежить від командирів і від організації на місцях. Приємно вражає те, що останні місяці, приїжджаючи на фронт, бачиш, що трошки оновлюється і транспортний парк, з'являються відремонтовані й нові танки, з'являються нові автомобілі.

Безумовно, що це ще не на 100 % той якісний рівень, до якого ми маємо все ж таки тягнутися. Але, якщо враховувати те, що останні 25 років… давайте скажемо, що збройні сили просто знищувались. Але є сьогодні люди, які навчилися воювати і які вміють воювати. Вони можуть дати гідний відпір будь-кому.

– Як ставитеся до тих вітчизняних зірок, які їздять виступати до Росії, але дають гроші на армію?

– Я до них ніяк не ставлюсь. Всі ходимо під Богом. Я не їжджу.

Коли почалася анексія Криму, у нас було 40 концертів. У Москві, Петербурзі ми одразу відмінили і до сьогодні. Нам періодично телефонують, щоб приїхати або в Москву в клуб з концертом, або в Сибір. Там також багато українців живе, працює. Але я вважаю, що це неправильно. Росія на сьогодні є агресором, в нас йде військова окупація нашої держави, а з якої радості я маю їхати з концертом? Ми всі ходимо під Богом. Хтось, можливо, вважає, що це нормально.

Мене часто дивують люди. Не раз так буває з кимось із товаришів говориш просто, що хтось десь їде. А це ж публічні люди, їх видно. Якось я розмовляв із одним чоловіком, він почав розказувати: "От так, є там наші, ну то й що? Це я мушу їхати, бо я в Москві звик жити і на будівництві працюю, заробити якусь копійку". Я кажу: "А ви не вважаєте себе таким самим? Чи ви вважаєте, що це нормально?" Відповідь: "Ні, а що я можу зробити?" Я кажу: "От дивна у вас позиція. Якщо ми хочемо щось змінити, а самі змінюватися не хочемо".

І насправді так можна ж багато говорити. Немає якоїсь такої золотої середини. Коли ти починаєш торкатися особистих речей, ці люди одразу починають мінятися: "При чому тут одне до другого? Я ж туди їду не від хорошого життя". Хочеш, щоб зміни відбулись, – почни змінювати країну з себе. На жаль, як показали декілька років, скільки відбувається війна в державі, ми все чекаємо, що от нарешті країна почне змінюватися. Знаєте, коли країна почне змінюватися? Коли кожен почне якісно виконувати свою роботу на кожному рівні!

Наприклад, ти журналіст – ти якісно пишеш статті, ти артист – ти якісно працюєш, не використовуєш фонограму, ти президент – ти маєш якісно керувати країною, ти студент – ти маєш відвідувати навчання і все інше. І в такому випадку ми побачимо якісь якісні зміни. В нашого земляка і письменника Степана Руданського була фраза: "Що вгорі собі урву, то внизу надточу". Я часто кажу, що в нас на все відповіді є у народних мудростях. От ситуація, яка сьогодні склалася, та й не тільки сьогодні, її можна влучно порівняти з курником. Ми живемо всі, як в курнику, принцип один: обмани ближнього, обісри нижнього і лізь наверх. Воно десь так. Чи це ситуація зі "Сватами" (йдеться про серіал, який нещодавно заборонили в Україні,– ред.) чи інша. Це ще тільки початок, тому що є багато соціально не розв'язаних питань, і вибори на носі. Цієї інформації буде все більше і більше. Але, на жаль, люди часто забувають, що ми живемо сьогодні на такому інформаційному смітнику і деколи це в потрібний час відволікає увагу. Є така приказка: коли дві собаки гризуться за кістку, то приходить третя і її забирає.

Сьогодні ж всі головні проблеми медійного характеру. От ніхто не стежить, що відбувається в економіці, ще якісь речі... Позитивне, негативне, це нікому не важливо. Тут же є більш важливіші. Чи ситуація, пов'язана з гастролями зірок, чи заборона-дозвіл якихось фільмів, чи щось інше. Ми всі є сьогодні суб'єктивними учасниками процесу. І, на жаль, сьогодні є поняття "незручна правда". Ми не можемо об'єктивно ставитися до якихось речей. Кажу це, як людина, яка має історичну освіту. Навіть те, що нам сьогодні здається абсолютним, то пройде час і ми будемо дивитися на нього через таку відносну призму. Можливо, дізнаємося більше інформації, дізнаємося більше деталей і обставин. Треба в будь-якому випадку зберігати холодний розум і виваженість. Треба більше аналізувати те, що відбувається, а ще краще – більше робити гарних справ. І, якщо вірити одному давньому мультфільму, треба робити гарні справи, і до тебе гарними справами й повернеться.

– Відомо, що ви пишете картини. Чи варто очікувати лучанам, що колись Віктор Бронюк привезе до Луцька власну виставку картин, а не концерт? Комусь дарували чи продавали свої картини?

– Не продаю. Дарую. У мене перша освіта взагалі художника. Я дійсно мав диплом з відзнакою Барського педагогічного училища за спеціальністю "вчитель образотворчого мистецтва і художньої праці, художник-дизайнер". В 1998 році я закінчив. Був рекомендований за оцінкою комісії до вступу в Одеське художнє училище імені Грекова за співбесідою, навіть без екзаменів. Але в той час професія художника в нас була не дуже актуальна. Всі більше хотіли бути юристами і економістами. От ми, порадившись з батьками, знайшли золоту серединку. Якщо говорити тодішньою мовою, треба було мати якусь серйозну освіту. Серйозна освіта – це історичний факультет. Мабуть, де не йшов, там, дивись, голова райдержадміністрації – випускник історичного факультету, на фронті їдеш – там зустрічаєш службу безпеки – випускник наш, в Верховну Раду заходиш – помічник, депутат чи адвокат. Це така різностороння професія.

Що стосується творчої діяльності, то час від часу, коли можливість і натхнення, то щось трошки пробую пригадувати. Для себе. Буває така творча невдачка, як я називаю. Десь там стоїть в хаті. Хтось приходить питає: "А можеш подарувати?" І я дарую.

– У одному з рекламних роликів ви медитуєте, а які способи медитації використовуєте поза межами камер?

– Я не медитую (сміється, – ред.). Насправді бувають такі моменти, що коли десь є можливість їхати довго в автомобілі, особливо коли їдеш сам, є час побути наодинці з собою. Мені подобається такий стан, тому що долаєш тисячний якийсь переїзд, можливо, ти трохи виснажуєшся фізично, але це є можливість розвантажити твою голову, є можливість обдумати якісь речі, можливо, на чомусь сконцентруватися, на деякі речі подивитися з іншого кута, з іншого ракурсу. Це й може бути така своєрідна медитація. Напевно, якийсь дзен (сміється, – ред.), якась нірвана чи щось інше.

Взагалі вважаю, що найкращий відпочинок – це переключення діяльності. В мене є дуже багато цікавих рослин, люблю вирощувати якісь нестандартні плоди, ягоди. От дружина в мене більше займається декоративними рослинами, троянди, ще щось. А мене більше приваблює те, що можна скуштувати. А коли це ще власноручно виростив, це ж взагалі шикарно. Коли дітки бігають по подвір'ю, там десь достигла черешня. Коли зі столу, вони не дуже хочуть їсти, а тут – вилізли на дерево, зірвали і смачне. Ми його не обробляємо різними пестицидами. Так само суниці ціле літо у нас і полуниця своя.

– Вашій пісні "Олені" вже 11 років, проте кожного року у новорічну пору ця пісня повертається до плей-листів українців. Чи є у вас така пісня, яку ви слухаєте протягом 11 років?

– "Олені" (сміється, – ред.). Хочемо ми того чи не хочемо, то часто запитують ваші колеги: "Чи не набридло вам?". А як вона може мені набриднути? Це те, з чого усе починалося. З приходом нового року мимоволі повертаєшся на 11 років назад, згадуєш, як ми тоді тішилися. Чесно скажу, що навіть не віриться, що це все відбулось з нами, що це дійсно вже прийшло 11 років. За ці роки ми проїхали безліч концертів, поспілкувались з мільйонами глядачів, проїхали не одну країну, не один континент. Але найперше, що хотілось співати, лишається на все життя, і коли приходить різдвяна пора, ми не забуваємо своїх "Оленів".