Віктор Бронюк: "Пісня і почуття гумору — особливість українського менталітету, що допомагає нам навіть у найскрутніші момен­ти"
23 грудня 2018
"Коли 13 років тому поклав голові міськради Вінниці Гройсману заяву на звільнення, мене не зрозуміли", - розповів Віктор Бронюк в інтерв'ю виданню "Високий Замок"
 

Нікого вже не здивуєш тим, що відомі артисти мріють стати політиками. Натомість лідер гурту «ТіК» Віктор Бронюк покинув «тепле» місце чиновника і вийшов на сцену. Бо співати мріяв із дитинства. І мрію свою втілив у життя, 13 років тому увірвавшись на українську естраду з піснею «Олені», що принесла популярність і гурту, і його лідеру. Віктор Бронюк став популярним, але без «німбу над головою». Нема у ньому пихатості, зверхності, у кожній фразі — щирість. Таким Бронюка я побачила на знімальному майданчику новорічного дійства «Фантастична ніч», яке 31 грудня покаже канал «Україна».

— Вікторе, у країні триває війна. Багато хто вважає, під час війни не варто веселити­ся…

— Пісня і почуття гумору — це та особливість українського менталітету, що допомагає нам навіть у найскрутніші момен­ти здолати ворога. Стосовно святкувань Різдва чи Нового року, справді, можна почути різні думки. Але життя триває… Є країни, які також багато років живуть у стані війни. Скажімо, Ізраїль перебуває в умовах во­єнного стану, але це не заборо­няє їм співати і жартувати. Вони це сприймають по-іншому, ніж ми. На нас залишився той від­биток радянщини, що ми за­вжди кидаємося з крайнощів у крайнощі. На мою думку, якщо це в міру, то чому би й ні? Наве­ду приклад: ми неодноразово були на звільненій території, а також працювали на концерт­них сценах, розташованих за 500 метрів від зони розмежування. На концерти приходи­ло кілька тисяч людей. Бо їм це потрібно. Ці люди живуть в умовах нікому непотрібності, а коли приїжджають артисти, у цих людей змінюється ставлен­ня. Люди живуть по три-чотири роки на краю лінії розмежуван­ня, коли вони не бачать свіжих облич, коли вони звикли до пострілів і смерті, військової техніки, що зовсім поруч, вій­ськових, які постійно ходять і виконують свою роботу що­дня… А тут приїхали люди з мирної частини держави до них у гості з добрими намірами. Мені доводилося спілкуватися з тими людьми до концерту і після. Люди змінюються. Розу­міють, що про них не забули.

— Назва вашого гурту «ТіК», що означає «тверезість і культура». Ваш гурт взагалі не вживає спиртного?

— А ви бачили зараз на зні­мальному майданчику когось напідпитку, чи, може, відчули, що у повітрі витає запах алкого­лю? Якщо людина працює, вона повинна це робити на тверезу голову. У нас побутує думка: якщо українці щось святкують, на святі обов’язково має бути присутній алкоголь. Я особис­то вже десять років не вживаю, хоча проблем з алкоголем ні­коли не мав. Просто для себе вирішив, що мені це непотріб­но. Але на рівні дегустації можу щось добре скуштувати. Цього року я запустив свій блог на каналі «Ютуб», що називається «Тверезість і культура», мета якого виховувати культуру спо­живання алкогольних напоїв. Нас ніхто ніколи не вчив, як пра­вильно вживати алкоголь. Вдо­ма це питання — табу. У школі про це також не прийнято го­ворити. Тож потім доводиться боротися з наслідками.

— У вашому райдері також нема такого пункту — пляшка, скажімо, доброго коньяку чи віскі?

— Нема. І ніколи не було. Хіба це гарно, коли людина приходить на своє робоче місце напідпитку? Чи навіть із запахом алкоголю. Наш гурт не вірить у той міф, що ал­коголь допомагає зняти напругу. За стільки років роботи на сцені ми алкоголем напругу не знімали жодного разу (сміється. — Г. Я.). Не варто забувати, що артисти працюють в умовах підвищеної небезпеки, бо навколо сценічне обладнання під високою напру­гою, спецефекти. Тому зберігати тверезе мислення і мати культур­не обличчя — наш девіз. Стосовно райдеру — у нас нема захмарних вимог, як у декого. «Мерседес», білі троянди у гримерку, червона та чорна ікра… Є поняття «ви­робнича необхідність». Бажано, щоб був чайник, кава, чай, кілька тістечок. Ми самодостатні люди, тож якщо хтось захоче канап­ку з чорною чи червоною ікрою, може собі купити сам. Для чого ускладнювати життя організато­рам? Головне, щоб організатори не економили на звукові. Це дуже важливо.

— Це зараз ваш гурт відо­мий, а ви — відомий співак. Понад 13 років «ТіК» тішить слухачів чудовою піснею. Але колись ви були у Вінниці чи­новником. Що вас до цього спонукало?

— Був. Усе почалося з дитячої мрії — створити власний колек­тив. А чиновником я став тому, що тодішній міський голова Вінниці, а тепер прем’єр-міністр України Володимир Гройсман попросив мене хоч трохи попра­цювати у міськраді. Він прагнув, щоб люди зі свіжими ідеями там працювали. Я жодного разу не пошкодував, бо був на старті тих процесів, якими вже не один рік пишається вся країна. Коли на голому місці шляхом, можливо, не завжди популярних рішень, а для когось дивних, ми справді робили великі зміни.

— Чи ви би повернулися у крісло чиновника?

— Питання повернення на чи­новницьку ниву для мене ніколи не було закритим. Мені і зараз багато хто пропонує працювати, дехто звертається по консульта­цію. На сьогодні я є головою по­годжувальної ради благодійної організації «Благодійний фонд «Подільська громада» у Вінниці, який багато років поспіль вва­жають найкращим благодійним фондом в Україні. Реалізуємо багато соціальних проектів. У нас є свій корпоративний фонд гурту «ТіК». Щороку даємо сти­пендії творчо обдарованим ді­тям Вінниччини. Робота на сцені — це одна річ. Інша, якщо у тебе є можливість долучатися до проектів, які комусь потрібні.

— Тоді вас попросив Воло­димир Гройсман працювати у міськраді. А зараз не кликав вас прем’єр-міністр у політи­ку?

— Дверей переді мною ніхто не зачиняв. Ще 13 років тому, коли я написав заяву на ім’я голови міськради, що звільня­юся, оскільки хочу займатися творчістю, мене не зовсім зро­зуміли. Бо насправді переді мною відкривалися непогані перспективи, а тут я вирішив піти. Люблю працювати у ко­манді, коли є мета, є група лю­дей, які об’єднані навколо цієї мети і які бачать шлях реаліза­ції цієї мети, лише тоді можна братися і працювати. Коли мені Володимир Гройсман підписав заяву, сказав: «Пам'ятай, що для тебе двері тут не зачинені». Багато артистів хочуть іти в по­літику. І нічого дивного у цьому нема. Прем’єр-міністр Ізраїлю Шимон Перес казав: «Якщо вам не подобається те, що роблять ваші політики, ніщо не заважає йти і змінювати їх». Але тут зно­ву ж таки стоїть питання відпо­відальності. Просто йти, аби йти… Мені цікавіше працювати у громадській організації. Ви ж розумієте, вводити людей в оману, показуючи їм вчергове ілюзорні перспективи і нічо­го не зробити для того, аби ці перспективи стали реальними, дуже неправильно. За останні роки стільки разів зневірювали людей… В одному творі нашого земляка Степана Рудансько­го є такі слова: «Те, що зверху відірву, то внизу доточу». Оце топтання на місці, не розуміючи матеріальної частини того про­цесу, — це все не т. е.

Я не виключаю думки, що ко­лись піду у політику, але за умо­ви, що буде гарна команда, яка захоче справді працювати, тоді я готовий. Не хочу нікого об­разити, але у нас дуже низький рівень освіченості електорату. Недавно мав розмову з одним бізнесменом з Київської облас­ті. Він казав, що в усьому винна влада. Кажу йому: «На вашому

окрузі пройшов відомий чоловік — Михайло Гаврилюк. Ви вчини­ли злочин. Чому? Бо ви делегу­вали повноваження людині, яка не має середньої освіти, писати для вас закони. А він знає, як їх писати?". А той бізнесмен мені відповідає: «Та там таких по­ловина Верховної Ради». Ось у цьому наша проблема. Бага­то хто каже, мовляв, хочеться змін. Але ж ніхто не хоче зміню­ватися.

— Повернемося до вашої творчості. 2006 року ваша пісня «Олені», автором якої ви є, підняла вас на найви­щі сходинки радіостанцій. І вранці якогось дня ви проки­нулися знаменитим. Зіркова хвороба вас наздогнала?

— Зовсім ні. Я на той момент працював у міській раді. Що­дня було багато роботи, окрім того, мені телефонували не­знайомі дядьки, які хотіли по­дати на мене до суду за те, що я образив кондукторів чи ще там когось. Казали: «Якщо дасте мені 300 доларів, то я відстану». Звісно, я не вступав з ними у по­леміку, а посилав їх у далеку до­рогу. Витримати це все було не так легко, хоча у мене вже була участь у КВК, перемоги у пісен­них конкурсах — українських і міжнародних. А ще я займався організацією концертів. Тому і мав уявлення, як має відбувати­ся увесь творчий процес. Скіль­ки народу мені тоді казало, що у нас нічого не вийде, мовляв, скільки вже обпеклося, нічого у них не вийшло. Але я робив те, що дуже хотів робити, те, про що мріяв з дитинства.

— Під час концертів трапля­ється багато смішних, а іно­ді й курйозних випадків. Що такого трапилося у вас за 13 років?

— Ми постійно працюємо з живим звуком. Живий концерт — це жива емоція. Трапляється, що можуть вийти з ладу інстру­менти, а було й таке, що не ви­тримували голосові зв’язки. Бувало, за тур два рази хворів на пневмонію, а концерти були щодня. І нікого це не цікавило — люди чекають, значить, треба виходити. Були випадки, коли відразу з концерту забирала «швидка». Може, це і не зовсім веселі історії, але це життя.

— Чула, що ви — порядний сім’янин і чудовий батько. Ваші рідні теж співають?

— Коли створюєш сім’ю, має бути гармонія. Якщо у тебе все добре у сім’ї, то все добре і на роботі. Дітки ростуть, щодня чимось радують. Син рік тому почав займатися спортивно-бальними танцями, на всеукра­їнських конкурсах вже отримував перші місця. Донька займається естрадним вокалом, на мою думку, непогано у неї виходить. Наше завдання — мотивувати, спілкуватися, щоб не втрачати діалогу. Не можу сказати, що маю створити їм ідеальні умови для досягнення їхніх мрій. Діти мають набити свої ґулі, сфор­мувати свій характер. Але те, що можу їм дещо підказати, під­правити, якщо треба буде, я це обов’язково буду робити. Тішу­ся, що у них є мета.